Я не одноразовий електорат

Дивна річ вибори: голосуєш за когось, а виявляється - проти себе.
Володимир Шамша

Українська передвиборча возня так якось кволенько доповзла до свого логічного завершення. Сьогодні день Х – всенародне волевиявлення. Вперше у своєму досить активному житті я не читав програм кандидатів, не слідкував за дебатами і до останніх днів вагався кому ж віддати свій дорогоцінний (адже, єдиний у мене) голос.

Отож. За кого не голосуватиму точно:

Бандюкович
З формального боку для мене неприйнятні гасла про російську як другу державну (чи регіональну), неприйняття НАТО, орієнтація на Росію. А ще, в мене дуже добра пам’ять. Я пам’ятаю як його горили зривали з мене помаранчеві бандани у моєму місті, як ми з друзями втікали від побоїща під ЦВК, як в мене забирали агітацію в Кіровограді. Це те, що я відчув на собі. Та й не може бути Президентом Європейської країни проффесор, чиєю улюбленою художницею є Анна Ахмєтова. Не може призначати суддів та вручати іменну зброю правоохоронцям двічі несудимий не рецидивіст. Не може бути Верховним Головнокомандувачем той, хто замість строку в армії мотав строк на нарах.

КрисЮЛЯ
Я б навіть поставив знак рівності між нею і Бандюковичем. Хоча, ні. Останній у конкурсі на найбільшу бочку лайна певно програв би. Юля страшна для всієї країни. З формальної точки зору я вважаю згубним для країни її а) всібюджетопожираючий популізм б) кровожерливі реприватизаційні та в) авторитарні по відношенню до свободи замашки. Піночет в юбці. Щоправда, вчора один мій гарний знайомий (екс працівник штабу БЮТ) завірив, що Піночет нервово курить бамбук поруч з багінєю. А ще я не знаю, що ж вона пообіцяла лисуватому полковнику КГБ ВВП, який неприродно добрий останнім часом. Точно, щось недобре для маленького українця та ГТС. А ще я надто багато знаю депів місцевих рад від БЮТу, 90% з яких волів би ніколи не бачити і не чути. А ще ВОНА принципово безпринципна, хоча цим на Олімпі нікого не здивуєш.

Окремою групкою стоять ті, за кого я теоретично міг би проголосувати, але не робитиму цього. Піду по алфавіту.

Гриценко – з багатьма доводами згоден. Згоден з безапеляційною риторикою. Чув діаметрально протилежні думки про його військове міністрування від колишніх колег (ну, не прямих, але тямущих у сфері). Однак, а) не йдуть за ним люди (а кадри рєшают фсьо), б) не тягне на моє розуміння і бачення батька нації. Все ж не те.

Костенко – лише з поваги у цьому списку, а не тому, що нижче. Гарний, як мій старий магнітофон-касетник. Певно, лежить десь запилений і дуже ображається на мене, не розуміючи, що його час безповоротно пішов.

Тігіпко – напевно, саме його я б хотів бачити прем’єром. Я відчуваю у ньому силу, харизму. Наче потужні люди підтягуються. Намагається згладжувати гострі ідеологічні кути, хоча, як на мене, не дуже вдало. Однак, … вся та ж, зараза, моя гарна пам’ять. Керівник кампанії Тому що-2004, транзитний сервер, побоїща, зриви стрічок та підпали наметів у Кіровограді. Пробачив. Але не забув.

Яценюк – наш кіндер-сюрприз. Напевно, теж мав би бути у бан-списку нижче, однак якось модно його причисляти до демократичного табору, тож скажу своє фе. Фе власне Кроліку, бо вистрибнув з потягу до того, як той наблизився до перону. Можливо, шампанське від успіхів дало в голову рейтингом 15+. Але прийшло воно під акомпанемент його приколів над 450-головим стадом свиней, а пішло під кафтяшний фончик під пустопорожніми гаслами та обамозлизаним образом. І як не намагався виліпити кулю, залишився все таким же… матеріалом, який не придатний для виготовлення онного боєприпасу. Хоч дуже розумний і талановитий універсальний солдат.

З тих, хто не кандидує мені цікавий Слава Кириленко. З увагою буду за ним надалі спостерігати. А ще, якщо одного дня Сашко Положинський таки піде у Президенти, я про нього серйозно подумаю)

На симоненко -морозів, литвинів, семіто-ратушняків, противсіхів та інших Інн б. та тех. прокладок символів не витрачаю.

Ну, власне між ким вагався.
Тягнибок. Я поділяю дуже багато постулатів головного ультра країни. Я яскравий прихильник поняття економічний націоналізм та прибічник жорсткого вирішення питання флоту РФ-2017. Та й я, власне, український націоналіст. Однак, мене стримує: а) команда. Надто очевидна неспроможність Свободи кадрово закрити хоча б Тернопілля, не кажучи про всю Україну; б) недосвідченість. Тягнибок вже досвідчений політик, екс-деп, однак без досвіду держуправління. Воно і позитив (бо не в схемах) і негатив одночасно; в) не все я поділяю у програмі. Знаю дуже добрих російськомовних українських націоналістів, маю серед друзів вірмен та євреїв.
Що ж залишається? Ю-щен-ко. Це, щоправда, мав за честь скандувати лише перші три дні Майдану. Потім голос сів до шепоту. Я точно не знаю, але напевно Віктор Андрійович чемпіон світу по темпам і об’ємам розчарувань. Цьому є об’єктивна причина. Так, він багато в чому кволий, недолугий і смішний. Він багато в чому не правий. Однак, це мій Президент. Я відчуваю, що в нього починають рости крила. Дарма, що не з того місця, але він змінюється. Він щирий. Саме він уособлення для мене українськості, громадянської свободи, європейських цінностей та захисника стратегічних інтересів держави.
Я далекий від ілюзій, в солодкому полоні яких перебував у 2004, але сьогодні для мене кращої кандидатури немає. Я не зобов’язаний змінити світ, але я не маю права нічого для цього не зробити. Я не електорат. Я не одноразовий народ. Я вільний думаючий патріот моєї України. І сьогодні мій вибір Ющенко.

17 січня 2010р., Влад Пучич, Житомир

Кіпіані: блог – це самвидав сьогодні.

Два дні тому був на зустрічі з одним українським ТОП-журналістом – Вахтангом Кіпіані.
Останній здійснює турне українськими ВУЗами за фінансової підтримки посольства США. Як пожартував сам гість – американський уряд більше переймається цими питаннями, аніж український.
Про факт зустрічі зі студентами журфаку ЖДУ Франка дізнався зі стрічки Твіттера (принагідно зафоловивши @kipiani).
Було заявлено дві, на перший погляд, не пов’язаних теми – самвидави та блоги.
Самвидав – це сам пишу, сам цензурую, сам друкую, сам розповсюджую і сам сиджу у тюрмі.

Раніше чув від Оксани Трокоз, що у Вахо (так він себе називає у ЖЖ) одна з найбільших колекцій самвидавів в Україні. Як виявилось - це 1700 видань. А всього в колекції 18 тисяч(!) назв видань та десятки тисяч номерів. Почалось все з того, що у 1984 році мама Вахтанга попросила його викинути газети, які накопичились у домі. Напевне, відчуття внутрішнього спротиву вмотивувало цю саму пресу не те що не викинути, але й колекціонувати роками.



Окрім колекціонування, Кіпіані ще й займається реферуванням. Тобто, читає товстелезні книжки і викладає їх основну суть коротко. Остання така річ – «Гибель империи» Єгора Гайдара.
Велику частину свого часу журналіст присвятив історії самвидавів в Україні. Першим на його думку був «Воля і Батьківщина», який видавався з 1965 року у Карпатах колишніми упівцями. З того часу виникає купа підпільних, бо опозиційних до совєцької системи видань. Першим, хто відкрито підписався під самвидавом став В’ячеслав Чорновіл. Це був «Український вісник» у 1967 році. Арешт був справою часу. У 1972 році відбулась масова чистка вільно думаючих. З цього часу і аж до періоду перед незалежності (1988-89) в Україні не було самвидавів.
Окремо Вахо зупинився на блогах. Цитата: «Блог – це самвидав сьогодні. Якщо Ви не маєте блога – Ви профнепридатні».

Кіпіані зупинив викладання і попросив задавати питання. Почав Володя Гребьонкін, продовжив я, Оксана Трокоз. Студенти сиділи і наче слухали. Передавали питання на записках (журналісти, млядь). Потім почали виходити поза спиною у Кіпіані. Я ще раз впевнився, що журфак (як і вся формальна освіта) імпотентні. Бо цим амебам, які виходили або шушукались про вечірку в Індіго було важливіше не пропустити наступну пару хрєнознавства, аніж поспілкуватись з одним з найцікавіших журналістів України.
В планах цікавий проект. Тільки не знаю, чи достатньо тих у Житомирі, для кого його варто робити…

Літературний музей, контакт та репортаж

Из огня да в полымя. Не встиг завести блог, як з’явилось про що у ньому писати.
Вчора в статусі в контакті одного мого знайомого (Серж Харчук) прочитав, що літературний музей горить. Ніколи не відчував себе сильним у репортерстві, однак вирішив пограти в гру.
20:10 – Зателефонував Сашку Врублевському, який є заступником директора літ. музею. Той інфу підтвердив та сказав, що пожежні все ще працюють. Фотік як на зло забув в офісі, тому поїхав за ним.
20:25 – зателефонував Володі Гребьонкіну та Андрію з Журнала Житомира, пообіцявши поділитись інфою. Проїжджав на таксі повз літмузей – 3 пожежних машини, 1 газова аварійка.

20:40 – приїхав до музею. Машини вже дві, а аварійка поїхала. Оголошення на музеї стверджувало, що там наразі проходить виставка живопису та графіки Михайла Ракова.

20:45 – пройшов лише на перший поверх. На другий тягнеться брандспойт. Підлога залита водою, яка інтенсивно капає.

На другий поверх (як і взагалі в приміщення) пожежні не пускають. Сашко розповів, що біля 20:00 у столітньому будинку спрацювала пожежна сигналізація. МНСники приїхали досить швидко.
20:55 – нарешті вдалось вмовити одного з вогнеборців. Той розпочав екскурсію. Поередив, що небезпечно. Зайшли з заднього входу. На столах лежали кисневі балони. Спочатку хлопці працювали у них, бо приміщення було дуже задимлене.

Стеля над центральним коридором музею була практично знищена. Стояв досить їдкий запах диму.


Мій музейний екскурсовод не без тіні професійної гордості запевнив, що експонати суттєво не постраждали, бо хлопці їх встигли перенести в інші кімнати, де й справді можна було спостерігати мистецько-літературні завали.



20:58 – Однак, на момент моєї появи боротьба все ще тривала. Стелю довбали і знизу і зверху, від чого пилюка і попіл стояли стовпом.


Хлопці, що розбирали тліючі балки на горищі при моїй появі якось почали ніяковіти, сковано позувати на камеру. Однак, для Сергія мотивація, що його побачить мама у Вінниці стала вирішальною.

Екскурсовод проводив мене назад до виходу з приміщення. По дорозі виявилось, що він раніше працював у ЦГЗ (центр громадських зв’язків) і теж ось так по ночам бігав і фотав. Я запитав чому пішов. «Не моє» - каже, «Ось це моє» - вказуючи рукою на переможеного дракона, який пошматував стелю.
Власне, офіційних коментарів я так і не дочекався, але попередня робоча версія - несправність газового опалення, яке обігріває приміщення.
Ззовні, наче не видно слідів пошкоджень, а тому будемо сподіватись, що незабаром житомирський літ.музей (скорочення від «літературний», а не міри рідини) зігріє нас новими вечорами поезії, а не рукописами Бориса Тена.

П.С. Дякую команді житомирських вогнеборців, які особисто на мене справили враження профі та людей, які люблять свою справу.