Кіпіані: блог – це самвидав сьогодні.

Два дні тому був на зустрічі з одним українським ТОП-журналістом – Вахтангом Кіпіані.
Останній здійснює турне українськими ВУЗами за фінансової підтримки посольства США. Як пожартував сам гість – американський уряд більше переймається цими питаннями, аніж український.
Про факт зустрічі зі студентами журфаку ЖДУ Франка дізнався зі стрічки Твіттера (принагідно зафоловивши @kipiani).
Було заявлено дві, на перший погляд, не пов’язаних теми – самвидави та блоги.
Самвидав – це сам пишу, сам цензурую, сам друкую, сам розповсюджую і сам сиджу у тюрмі.

Раніше чув від Оксани Трокоз, що у Вахо (так він себе називає у ЖЖ) одна з найбільших колекцій самвидавів в Україні. Як виявилось - це 1700 видань. А всього в колекції 18 тисяч(!) назв видань та десятки тисяч номерів. Почалось все з того, що у 1984 році мама Вахтанга попросила його викинути газети, які накопичились у домі. Напевне, відчуття внутрішнього спротиву вмотивувало цю саму пресу не те що не викинути, але й колекціонувати роками.



Окрім колекціонування, Кіпіані ще й займається реферуванням. Тобто, читає товстелезні книжки і викладає їх основну суть коротко. Остання така річ – «Гибель империи» Єгора Гайдара.
Велику частину свого часу журналіст присвятив історії самвидавів в Україні. Першим на його думку був «Воля і Батьківщина», який видавався з 1965 року у Карпатах колишніми упівцями. З того часу виникає купа підпільних, бо опозиційних до совєцької системи видань. Першим, хто відкрито підписався під самвидавом став В’ячеслав Чорновіл. Це був «Український вісник» у 1967 році. Арешт був справою часу. У 1972 році відбулась масова чистка вільно думаючих. З цього часу і аж до періоду перед незалежності (1988-89) в Україні не було самвидавів.
Окремо Вахо зупинився на блогах. Цитата: «Блог – це самвидав сьогодні. Якщо Ви не маєте блога – Ви профнепридатні».

Кіпіані зупинив викладання і попросив задавати питання. Почав Володя Гребьонкін, продовжив я, Оксана Трокоз. Студенти сиділи і наче слухали. Передавали питання на записках (журналісти, млядь). Потім почали виходити поза спиною у Кіпіані. Я ще раз впевнився, що журфак (як і вся формальна освіта) імпотентні. Бо цим амебам, які виходили або шушукались про вечірку в Індіго було важливіше не пропустити наступну пару хрєнознавства, аніж поспілкуватись з одним з найцікавіших журналістів України.
В планах цікавий проект. Тільки не знаю, чи достатньо тих у Житомирі, для кого його варто робити…