Починаючи з 11 березня 2010 року ми живемо на окупованій території. Загарбник сидить у столиці і називає себе керівництвом нашої країни. Загарбану щойно територію він мітить власними ідолами. Він приголомшує нас блискавичністю та брутальністю.
Юрій Андрухович
Я довго хотів це написати, та все збирав переконливі аргументи. Переконливі в першу чергу для себе.
В Україні немає легітимної державної влади, яка б заслуговувала називатись владою.
Я не визнаю Януковича легітимним президентом.
Він зрадив Національний інтерес, який він мав би першим відстоювати, витер ноги об Конституцію, ґарантом якої він мав би виступати, поглумився над цінностями та історичною пам'яттю, які мали б бути фундаментом його мислення, як Президента.
Янукович не має права називатись українським президентом.
Я не визнаю уряд, бо він сформований не з метою ефективного управління країною, а з метою перерозподілу та всеосяжного контролю над ресурсами країни. Це уряд дешевих клоунів та казнокрадів і хрестоматійний Табачник у ньому не біла ворона, а єдиний, хто ще може викладати свої думки на папері.
Уряд Азарова не має права називатись українським урядом.
Я не визнаю коаліції, яка називає себе правлячою, бо творилась вона на мерзенній жадобі: одних — до влади, інших — до грошей. Я не давав свого дозволу тушкам кнопкодавів переходити з одного стійла в інше — це не чесно.
Коаліція "Стабільність і реформи” не має права називатись українською владою.
Я знімаю з себе всі зобов'язання по прийнятим рішенням чи укладеним міжнародним угодам тими людьми, які сьогодні називаються владою в Україні. Я вітатиму скасування українською владою тих рішень та угод, які шкодять Національному інтересу України.
Я вимагатиму від української влади притягнути до повної відповідальності незалежно від терміну давності та місця перебування всіх політиків, які використовували довірену їм владу не в інтересах українського народу.
Моїм конституційним обов'язком є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України і я робитиму це всіма можливими засобами.
Це усвідомлена позиція громадянина України.
Як цього не допустити? Як зупинити цей ворожий блітцкріґ?
Здається, нам не лишили варіантів. Є тільки один, і починати слід негайно.
Юрій Андрухович, [27.04.2010 14:49]
Розпали у серці ненависть до влади,
До влади нікчемних політварин!
Skinhate: Вiйна
Владислав Пучич, громадянин України
Я - Влад Пучич, громадський діяч, журналіст з Житомира. Я хочу ділитись своїми думками і спостереженнями. Хочу аналізувати разом з Вами все побачене, прочитане і почуте. Я хочу вірити і сумніватись, критикувати і бути підданим критиці.
середа, 28 квітня 2010 р.
понеділок, 18 січня 2010 р.
Вибори в Житомирі з поперемінною цікавістю
Пообіді виконав свій громадянський обов’язок у приміщенні школи №30. на дільниці №48. Як затвітив Славко Вакарчук – цікаво, а скільки з нас сьогодні побувало у своїх школах) Моя дільниця теж у моїй школі. Тихо, спокійно. Кабінок вистачає. Ззовні ніякої особливої активності.
Потім проінспектував дільницю №42. Один з членів ДВК довго роздивлявся моє журналістське посвідчення. Ще б лизнув)) На дільницях все спокійно.
Потім прийшла черга дільниці №41. Наче не погано (на відміну від попередньої) зустріли. Голова (від Васі Противсіха) розповів про явку та відсутність труднощів. А от секретар (від Олега Тягнибока) розповіла цікаву інформацію, що уточнені списки значно гіршої якості порівняно з основними. До прикладу, вона точно знає, що один з тих, хто з’явився громадянин Російської федерації, а другий … 10 років тому помер.
За деякий час до того мамка (яка є членом цієї ж ДВК від Ющенка) розповіла, що в уточнених списках з’явилось близько 100 людей.
А ще, той же голова комісії не знає що робити ось з таким листом
Найцікавіше, що дільнична комісія лише власне у день виборів отримала постанову ЦВК півторамісячної давності про те, що ДВК має право безпосередньо на місці вносити людей у список. Найцікавіше, що не описано жодних механізмів та підстав для такого внесення. Далі, почали надходити дані, що з’являються люди з ксерокопіями документів і голосували. Думаю, не варто говорити про те, що нафотошопити типу «ксерокопій» паспортів зможе будь-який студент.
Далі ще цікавіше. Їду в територіальну виборчу комісію, що у обласній науковій бібліотеці, де вже застаю колег Володю Гребьонкіна та Сергія Роздума. Ті беруть інтерв’ю у заступника голови Юрія Павлюка. А той показує дуже цікаву урядову постанову. Яку вони отримали за годину до нашого прибуття (тобто, біля 16:00). Так от, ЦВК, посилаючись на рішення апеляційного суду забороняє дільничним комісіям вносити людей до списків в день виборів. Зробити це може лише суд. І жіночка з ТВК обдзвонювала ДВК з цією благою вісткою.
А тим часом на судах була ось така штука:
Фото Сергія Роздума
Тож, стукайте в рельсу, панове. Хоча воно й правильно. Тре перевіряти себе у списках рашіне.
Потім поїхав назад на виборчу дільницю №41, де і сиджу зараз.
Ну, ось декілька замальовок з життя дільничої виборчої комісії:
На дільниці
А кабіночки блакитненькі... Як і більшість членів ДВК
працюють
Потім проінспектував дільницю №42. Один з членів ДВК довго роздивлявся моє журналістське посвідчення. Ще б лизнув)) На дільницях все спокійно.
Потім прийшла черга дільниці №41. Наче не погано (на відміну від попередньої) зустріли. Голова (від Васі Противсіха) розповів про явку та відсутність труднощів. А от секретар (від Олега Тягнибока) розповіла цікаву інформацію, що уточнені списки значно гіршої якості порівняно з основними. До прикладу, вона точно знає, що один з тих, хто з’явився громадянин Російської федерації, а другий … 10 років тому помер.
За деякий час до того мамка (яка є членом цієї ж ДВК від Ющенка) розповіла, що в уточнених списках з’явилось близько 100 людей.
А ще, той же голова комісії не знає що робити ось з таким листом
Найцікавіше, що дільнична комісія лише власне у день виборів отримала постанову ЦВК півторамісячної давності про те, що ДВК має право безпосередньо на місці вносити людей у список. Найцікавіше, що не описано жодних механізмів та підстав для такого внесення. Далі, почали надходити дані, що з’являються люди з ксерокопіями документів і голосували. Думаю, не варто говорити про те, що нафотошопити типу «ксерокопій» паспортів зможе будь-який студент.
Далі ще цікавіше. Їду в територіальну виборчу комісію, що у обласній науковій бібліотеці, де вже застаю колег Володю Гребьонкіна та Сергія Роздума. Ті беруть інтерв’ю у заступника голови Юрія Павлюка. А той показує дуже цікаву урядову постанову. Яку вони отримали за годину до нашого прибуття (тобто, біля 16:00). Так от, ЦВК, посилаючись на рішення апеляційного суду забороняє дільничним комісіям вносити людей до списків в день виборів. Зробити це може лише суд. І жіночка з ТВК обдзвонювала ДВК з цією благою вісткою.
А тим часом на судах була ось така штука:
Фото Сергія Роздума
Тож, стукайте в рельсу, панове. Хоча воно й правильно. Тре перевіряти себе у списках рашіне.
Потім поїхав назад на виборчу дільницю №41, де і сиджу зараз.
Ну, ось декілька замальовок з життя дільничої виборчої комісії:
На дільниці
А кабіночки блакитненькі... Як і більшість членів ДВК
працюють
неділя, 17 січня 2010 р.
Я не одноразовий електорат
Дивна річ вибори: голосуєш за когось, а виявляється - проти себе.
Володимир Шамша
Українська передвиборча возня так якось кволенько доповзла до свого логічного завершення. Сьогодні день Х – всенародне волевиявлення. Вперше у своєму досить активному житті я не читав програм кандидатів, не слідкував за дебатами і до останніх днів вагався кому ж віддати свій дорогоцінний (адже, єдиний у мене) голос.
Отож. За кого не голосуватиму точно:
Бандюкович
З формального боку для мене неприйнятні гасла про російську як другу державну (чи регіональну), неприйняття НАТО, орієнтація на Росію. А ще, в мене дуже добра пам’ять. Я пам’ятаю як його горили зривали з мене помаранчеві бандани у моєму місті, як ми з друзями втікали від побоїща під ЦВК, як в мене забирали агітацію в Кіровограді. Це те, що я відчув на собі. Та й не може бути Президентом Європейської країни проффесор, чиєю улюбленою художницею є Анна Ахмєтова. Не може призначати суддів та вручати іменну зброю правоохоронцям двічі несудимий не рецидивіст. Не може бути Верховним Головнокомандувачем той, хто замість строку в армії мотав строк на нарах.
КрисЮЛЯ
Я б навіть поставив знак рівності між нею і Бандюковичем. Хоча, ні. Останній у конкурсі на найбільшу бочку лайна певно програв би. Юля страшна для всієї країни. З формальної точки зору я вважаю згубним для країни її а) всібюджетопожираючий популізм б) кровожерливі реприватизаційні та в) авторитарні по відношенню до свободи замашки. Піночет в юбці. Щоправда, вчора один мій гарний знайомий (екс працівник штабу БЮТ) завірив, що Піночет нервово курить бамбук поруч з багінєю. А ще я не знаю, що ж вона пообіцяла лисуватому полковнику КГБ ВВП, який неприродно добрий останнім часом. Точно, щось недобре для маленького українця та ГТС. А ще я надто багато знаю депів місцевих рад від БЮТу, 90% з яких волів би ніколи не бачити і не чути. А ще ВОНА принципово безпринципна, хоча цим на Олімпі нікого не здивуєш.
Окремою групкою стоять ті, за кого я теоретично міг би проголосувати, але не робитиму цього. Піду по алфавіту.
Гриценко – з багатьма доводами згоден. Згоден з безапеляційною риторикою. Чув діаметрально протилежні думки про його військове міністрування від колишніх колег (ну, не прямих, але тямущих у сфері). Однак, а) не йдуть за ним люди (а кадри рєшают фсьо), б) не тягне на моє розуміння і бачення батька нації. Все ж не те.
Костенко – лише з поваги у цьому списку, а не тому, що нижче. Гарний, як мій старий магнітофон-касетник. Певно, лежить десь запилений і дуже ображається на мене, не розуміючи, що його час безповоротно пішов.
Тігіпко – напевно, саме його я б хотів бачити прем’єром. Я відчуваю у ньому силу, харизму. Наче потужні люди підтягуються. Намагається згладжувати гострі ідеологічні кути, хоча, як на мене, не дуже вдало. Однак, … вся та ж, зараза, моя гарна пам’ять. Керівник кампанії Тому що-2004, транзитний сервер, побоїща, зриви стрічок та підпали наметів у Кіровограді. Пробачив. Але не забув.
Яценюк – наш кіндер-сюрприз. Напевно, теж мав би бути у бан-списку нижче, однак якось модно його причисляти до демократичного табору, тож скажу своє фе. Фе власне Кроліку, бо вистрибнув з потягу до того, як той наблизився до перону. Можливо, шампанське від успіхів дало в голову рейтингом 15+. Але прийшло воно під акомпанемент його приколів над 450-головим стадом свиней, а пішло під кафтяшний фончик під пустопорожніми гаслами та обамозлизаним образом. І як не намагався виліпити кулю, залишився все таким же… матеріалом, який не придатний для виготовлення онного боєприпасу. Хоч дуже розумний і талановитий універсальний солдат.
З тих, хто не кандидує мені цікавий Слава Кириленко. З увагою буду за ним надалі спостерігати. А ще, якщо одного дня Сашко Положинський таки піде у Президенти, я про нього серйозно подумаю)
На симоненко -морозів, литвинів, семіто-ратушняків, противсіхів та інших Інн б. та тех. прокладок символів не витрачаю.
Ну, власне між ким вагався.
Тягнибок. Я поділяю дуже багато постулатів головного ультра країни. Я яскравий прихильник поняття економічний націоналізм та прибічник жорсткого вирішення питання флоту РФ-2017. Та й я, власне, український націоналіст. Однак, мене стримує: а) команда. Надто очевидна неспроможність Свободи кадрово закрити хоча б Тернопілля, не кажучи про всю Україну; б) недосвідченість. Тягнибок вже досвідчений політик, екс-деп, однак без досвіду держуправління. Воно і позитив (бо не в схемах) і негатив одночасно; в) не все я поділяю у програмі. Знаю дуже добрих російськомовних українських націоналістів, маю серед друзів вірмен та євреїв.
Що ж залишається? Ю-щен-ко. Це, щоправда, мав за честь скандувати лише перші три дні Майдану. Потім голос сів до шепоту. Я точно не знаю, але напевно Віктор Андрійович чемпіон світу по темпам і об’ємам розчарувань. Цьому є об’єктивна причина. Так, він багато в чому кволий, недолугий і смішний. Він багато в чому не правий. Однак, це мій Президент. Я відчуваю, що в нього починають рости крила. Дарма, що не з того місця, але він змінюється. Він щирий. Саме він уособлення для мене українськості, громадянської свободи, європейських цінностей та захисника стратегічних інтересів держави.
Я далекий від ілюзій, в солодкому полоні яких перебував у 2004, але сьогодні для мене кращої кандидатури немає. Я не зобов’язаний змінити світ, але я не маю права нічого для цього не зробити. Я не електорат. Я не одноразовий народ. Я вільний думаючий патріот моєї України. І сьогодні мій вибір Ющенко.
17 січня 2010р., Влад Пучич, Житомир
Володимир Шамша
Українська передвиборча возня так якось кволенько доповзла до свого логічного завершення. Сьогодні день Х – всенародне волевиявлення. Вперше у своєму досить активному житті я не читав програм кандидатів, не слідкував за дебатами і до останніх днів вагався кому ж віддати свій дорогоцінний (адже, єдиний у мене) голос.
Отож. За кого не голосуватиму точно:
Бандюкович
З формального боку для мене неприйнятні гасла про російську як другу державну (чи регіональну), неприйняття НАТО, орієнтація на Росію. А ще, в мене дуже добра пам’ять. Я пам’ятаю як його горили зривали з мене помаранчеві бандани у моєму місті, як ми з друзями втікали від побоїща під ЦВК, як в мене забирали агітацію в Кіровограді. Це те, що я відчув на собі. Та й не може бути Президентом Європейської країни проффесор, чиєю улюбленою художницею є Анна Ахмєтова. Не може призначати суддів та вручати іменну зброю правоохоронцям двічі несудимий не рецидивіст. Не може бути Верховним Головнокомандувачем той, хто замість строку в армії мотав строк на нарах.
КрисЮЛЯ
Я б навіть поставив знак рівності між нею і Бандюковичем. Хоча, ні. Останній у конкурсі на найбільшу бочку лайна певно програв би. Юля страшна для всієї країни. З формальної точки зору я вважаю згубним для країни її а) всібюджетопожираючий популізм б) кровожерливі реприватизаційні та в) авторитарні по відношенню до свободи замашки. Піночет в юбці. Щоправда, вчора один мій гарний знайомий (екс працівник штабу БЮТ) завірив, що Піночет нервово курить бамбук поруч з багінєю. А ще я не знаю, що ж вона пообіцяла лисуватому полковнику КГБ ВВП, який неприродно добрий останнім часом. Точно, щось недобре для маленького українця та ГТС. А ще я надто багато знаю депів місцевих рад від БЮТу, 90% з яких волів би ніколи не бачити і не чути. А ще ВОНА принципово безпринципна, хоча цим на Олімпі нікого не здивуєш.
Окремою групкою стоять ті, за кого я теоретично міг би проголосувати, але не робитиму цього. Піду по алфавіту.
Гриценко – з багатьма доводами згоден. Згоден з безапеляційною риторикою. Чув діаметрально протилежні думки про його військове міністрування від колишніх колег (ну, не прямих, але тямущих у сфері). Однак, а) не йдуть за ним люди (а кадри рєшают фсьо), б) не тягне на моє розуміння і бачення батька нації. Все ж не те.
Костенко – лише з поваги у цьому списку, а не тому, що нижче. Гарний, як мій старий магнітофон-касетник. Певно, лежить десь запилений і дуже ображається на мене, не розуміючи, що його час безповоротно пішов.
Тігіпко – напевно, саме його я б хотів бачити прем’єром. Я відчуваю у ньому силу, харизму. Наче потужні люди підтягуються. Намагається згладжувати гострі ідеологічні кути, хоча, як на мене, не дуже вдало. Однак, … вся та ж, зараза, моя гарна пам’ять. Керівник кампанії Тому що-2004, транзитний сервер, побоїща, зриви стрічок та підпали наметів у Кіровограді. Пробачив. Але не забув.
Яценюк – наш кіндер-сюрприз. Напевно, теж мав би бути у бан-списку нижче, однак якось модно його причисляти до демократичного табору, тож скажу своє фе. Фе власне Кроліку, бо вистрибнув з потягу до того, як той наблизився до перону. Можливо, шампанське від успіхів дало в голову рейтингом 15+. Але прийшло воно під акомпанемент його приколів над 450-головим стадом свиней, а пішло під кафтяшний фончик під пустопорожніми гаслами та обамозлизаним образом. І як не намагався виліпити кулю, залишився все таким же… матеріалом, який не придатний для виготовлення онного боєприпасу. Хоч дуже розумний і талановитий універсальний солдат.
З тих, хто не кандидує мені цікавий Слава Кириленко. З увагою буду за ним надалі спостерігати. А ще, якщо одного дня Сашко Положинський таки піде у Президенти, я про нього серйозно подумаю)
На симоненко -морозів, литвинів, семіто-ратушняків, противсіхів та інших Інн б. та тех. прокладок символів не витрачаю.
Ну, власне між ким вагався.
Тягнибок. Я поділяю дуже багато постулатів головного ультра країни. Я яскравий прихильник поняття економічний націоналізм та прибічник жорсткого вирішення питання флоту РФ-2017. Та й я, власне, український націоналіст. Однак, мене стримує: а) команда. Надто очевидна неспроможність Свободи кадрово закрити хоча б Тернопілля, не кажучи про всю Україну; б) недосвідченість. Тягнибок вже досвідчений політик, екс-деп, однак без досвіду держуправління. Воно і позитив (бо не в схемах) і негатив одночасно; в) не все я поділяю у програмі. Знаю дуже добрих російськомовних українських націоналістів, маю серед друзів вірмен та євреїв.
Що ж залишається? Ю-щен-ко. Це, щоправда, мав за честь скандувати лише перші три дні Майдану. Потім голос сів до шепоту. Я точно не знаю, але напевно Віктор Андрійович чемпіон світу по темпам і об’ємам розчарувань. Цьому є об’єктивна причина. Так, він багато в чому кволий, недолугий і смішний. Він багато в чому не правий. Однак, це мій Президент. Я відчуваю, що в нього починають рости крила. Дарма, що не з того місця, але він змінюється. Він щирий. Саме він уособлення для мене українськості, громадянської свободи, європейських цінностей та захисника стратегічних інтересів держави.
Я далекий від ілюзій, в солодкому полоні яких перебував у 2004, але сьогодні для мене кращої кандидатури немає. Я не зобов’язаний змінити світ, але я не маю права нічого для цього не зробити. Я не електорат. Я не одноразовий народ. Я вільний думаючий патріот моєї України. І сьогодні мій вибір Ющенко.
17 січня 2010р., Влад Пучич, Житомир
четвер, 24 грудня 2009 р.
Кіпіані: блог – це самвидав сьогодні.
Два дні тому був на зустрічі з одним українським ТОП-журналістом – Вахтангом Кіпіані.
Останній здійснює турне українськими ВУЗами за фінансової підтримки посольства США. Як пожартував сам гість – американський уряд більше переймається цими питаннями, аніж український.
Про факт зустрічі зі студентами журфаку ЖДУ Франка дізнався зі стрічки Твіттера (принагідно зафоловивши @kipiani).
Було заявлено дві, на перший погляд, не пов’язаних теми – самвидави та блоги.
Самвидав – це сам пишу, сам цензурую, сам друкую, сам розповсюджую і сам сиджу у тюрмі.
Раніше чув від Оксани Трокоз, що у Вахо (так він себе називає у ЖЖ) одна з найбільших колекцій самвидавів в Україні. Як виявилось - це 1700 видань. А всього в колекції 18 тисяч(!) назв видань та десятки тисяч номерів. Почалось все з того, що у 1984 році мама Вахтанга попросила його викинути газети, які накопичились у домі. Напевне, відчуття внутрішнього спротиву вмотивувало цю саму пресу не те що не викинути, але й колекціонувати роками.
Окрім колекціонування, Кіпіані ще й займається реферуванням. Тобто, читає товстелезні книжки і викладає їх основну суть коротко. Остання така річ – «Гибель империи» Єгора Гайдара.
Велику частину свого часу журналіст присвятив історії самвидавів в Україні. Першим на його думку був «Воля і Батьківщина», який видавався з 1965 року у Карпатах колишніми упівцями. З того часу виникає купа підпільних, бо опозиційних до совєцької системи видань. Першим, хто відкрито підписався під самвидавом став В’ячеслав Чорновіл. Це був «Український вісник» у 1967 році. Арешт був справою часу. У 1972 році відбулась масова чистка вільно думаючих. З цього часу і аж до періоду перед незалежності (1988-89) в Україні не було самвидавів.
Окремо Вахо зупинився на блогах. Цитата: «Блог – це самвидав сьогодні. Якщо Ви не маєте блога – Ви профнепридатні».
Кіпіані зупинив викладання і попросив задавати питання. Почав Володя Гребьонкін, продовжив я, Оксана Трокоз. Студенти сиділи і наче слухали. Передавали питання на записках (журналісти, млядь). Потім почали виходити поза спиною у Кіпіані. Я ще раз впевнився, що журфак (як і вся формальна освіта) імпотентні. Бо цим амебам, які виходили або шушукались про вечірку в Індіго було важливіше не пропустити наступну пару хрєнознавства, аніж поспілкуватись з одним з найцікавіших журналістів України.
В планах цікавий проект. Тільки не знаю, чи достатньо тих у Житомирі, для кого його варто робити…
Останній здійснює турне українськими ВУЗами за фінансової підтримки посольства США. Як пожартував сам гість – американський уряд більше переймається цими питаннями, аніж український.
Про факт зустрічі зі студентами журфаку ЖДУ Франка дізнався зі стрічки Твіттера (принагідно зафоловивши @kipiani).
Було заявлено дві, на перший погляд, не пов’язаних теми – самвидави та блоги.
Самвидав – це сам пишу, сам цензурую, сам друкую, сам розповсюджую і сам сиджу у тюрмі.
Раніше чув від Оксани Трокоз, що у Вахо (так він себе називає у ЖЖ) одна з найбільших колекцій самвидавів в Україні. Як виявилось - це 1700 видань. А всього в колекції 18 тисяч(!) назв видань та десятки тисяч номерів. Почалось все з того, що у 1984 році мама Вахтанга попросила його викинути газети, які накопичились у домі. Напевне, відчуття внутрішнього спротиву вмотивувало цю саму пресу не те що не викинути, але й колекціонувати роками.
Окрім колекціонування, Кіпіані ще й займається реферуванням. Тобто, читає товстелезні книжки і викладає їх основну суть коротко. Остання така річ – «Гибель империи» Єгора Гайдара.
Велику частину свого часу журналіст присвятив історії самвидавів в Україні. Першим на його думку був «Воля і Батьківщина», який видавався з 1965 року у Карпатах колишніми упівцями. З того часу виникає купа підпільних, бо опозиційних до совєцької системи видань. Першим, хто відкрито підписався під самвидавом став В’ячеслав Чорновіл. Це був «Український вісник» у 1967 році. Арешт був справою часу. У 1972 році відбулась масова чистка вільно думаючих. З цього часу і аж до періоду перед незалежності (1988-89) в Україні не було самвидавів.
Окремо Вахо зупинився на блогах. Цитата: «Блог – це самвидав сьогодні. Якщо Ви не маєте блога – Ви профнепридатні».
Кіпіані зупинив викладання і попросив задавати питання. Почав Володя Гребьонкін, продовжив я, Оксана Трокоз. Студенти сиділи і наче слухали. Передавали питання на записках (журналісти, млядь). Потім почали виходити поза спиною у Кіпіані. Я ще раз впевнився, що журфак (як і вся формальна освіта) імпотентні. Бо цим амебам, які виходили або шушукались про вечірку в Індіго було важливіше не пропустити наступну пару хрєнознавства, аніж поспілкуватись з одним з найцікавіших журналістів України.
В планах цікавий проект. Тільки не знаю, чи достатньо тих у Житомирі, для кого його варто робити…
Літературний музей, контакт та репортаж
Из огня да в полымя. Не встиг завести блог, як з’явилось про що у ньому писати.
Вчора в статусі в контакті одного мого знайомого (Серж Харчук) прочитав, що літературний музей горить. Ніколи не відчував себе сильним у репортерстві, однак вирішив пограти в гру.
20:10 – Зателефонував Сашку Врублевському, який є заступником директора літ. музею. Той інфу підтвердив та сказав, що пожежні все ще працюють. Фотік як на зло забув в офісі, тому поїхав за ним.
20:25 – зателефонував Володі Гребьонкіну та Андрію з Журнала Житомира, пообіцявши поділитись інфою. Проїжджав на таксі повз літмузей – 3 пожежних машини, 1 газова аварійка.
20:40 – приїхав до музею. Машини вже дві, а аварійка поїхала. Оголошення на музеї стверджувало, що там наразі проходить виставка живопису та графіки Михайла Ракова.
20:45 – пройшов лише на перший поверх. На другий тягнеться брандспойт. Підлога залита водою, яка інтенсивно капає.
На другий поверх (як і взагалі в приміщення) пожежні не пускають. Сашко розповів, що біля 20:00 у столітньому будинку спрацювала пожежна сигналізація. МНСники приїхали досить швидко.
20:55 – нарешті вдалось вмовити одного з вогнеборців. Той розпочав екскурсію. Поередив, що небезпечно. Зайшли з заднього входу. На столах лежали кисневі балони. Спочатку хлопці працювали у них, бо приміщення було дуже задимлене.
Стеля над центральним коридором музею була практично знищена. Стояв досить їдкий запах диму.
Мій музейний екскурсовод не без тіні професійної гордості запевнив, що експонати суттєво не постраждали, бо хлопці їх встигли перенести в інші кімнати, де й справді можна було спостерігати мистецько-літературні завали.
20:58 – Однак, на момент моєї появи боротьба все ще тривала. Стелю довбали і знизу і зверху, від чого пилюка і попіл стояли стовпом.
Хлопці, що розбирали тліючі балки на горищі при моїй появі якось почали ніяковіти, сковано позувати на камеру. Однак, для Сергія мотивація, що його побачить мама у Вінниці стала вирішальною.
Екскурсовод проводив мене назад до виходу з приміщення. По дорозі виявилось, що він раніше працював у ЦГЗ (центр громадських зв’язків) і теж ось так по ночам бігав і фотав. Я запитав чому пішов. «Не моє» - каже, «Ось це моє» - вказуючи рукою на переможеного дракона, який пошматував стелю.
Власне, офіційних коментарів я так і не дочекався, але попередня робоча версія - несправність газового опалення, яке обігріває приміщення.
Ззовні, наче не видно слідів пошкоджень, а тому будемо сподіватись, що незабаром житомирський літ.музей (скорочення від «літературний», а не міри рідини) зігріє нас новими вечорами поезії, а не рукописами Бориса Тена.
П.С. Дякую команді житомирських вогнеборців, які особисто на мене справили враження профі та людей, які люблять свою справу.
Вчора в статусі в контакті одного мого знайомого (Серж Харчук) прочитав, що літературний музей горить. Ніколи не відчував себе сильним у репортерстві, однак вирішив пограти в гру.
20:10 – Зателефонував Сашку Врублевському, який є заступником директора літ. музею. Той інфу підтвердив та сказав, що пожежні все ще працюють. Фотік як на зло забув в офісі, тому поїхав за ним.
20:25 – зателефонував Володі Гребьонкіну та Андрію з Журнала Житомира, пообіцявши поділитись інфою. Проїжджав на таксі повз літмузей – 3 пожежних машини, 1 газова аварійка.
20:40 – приїхав до музею. Машини вже дві, а аварійка поїхала. Оголошення на музеї стверджувало, що там наразі проходить виставка живопису та графіки Михайла Ракова.
20:45 – пройшов лише на перший поверх. На другий тягнеться брандспойт. Підлога залита водою, яка інтенсивно капає.
На другий поверх (як і взагалі в приміщення) пожежні не пускають. Сашко розповів, що біля 20:00 у столітньому будинку спрацювала пожежна сигналізація. МНСники приїхали досить швидко.
20:55 – нарешті вдалось вмовити одного з вогнеборців. Той розпочав екскурсію. Поередив, що небезпечно. Зайшли з заднього входу. На столах лежали кисневі балони. Спочатку хлопці працювали у них, бо приміщення було дуже задимлене.
Стеля над центральним коридором музею була практично знищена. Стояв досить їдкий запах диму.
Мій музейний екскурсовод не без тіні професійної гордості запевнив, що експонати суттєво не постраждали, бо хлопці їх встигли перенести в інші кімнати, де й справді можна було спостерігати мистецько-літературні завали.
20:58 – Однак, на момент моєї появи боротьба все ще тривала. Стелю довбали і знизу і зверху, від чого пилюка і попіл стояли стовпом.
Хлопці, що розбирали тліючі балки на горищі при моїй появі якось почали ніяковіти, сковано позувати на камеру. Однак, для Сергія мотивація, що його побачить мама у Вінниці стала вирішальною.
Екскурсовод проводив мене назад до виходу з приміщення. По дорозі виявилось, що він раніше працював у ЦГЗ (центр громадських зв’язків) і теж ось так по ночам бігав і фотав. Я запитав чому пішов. «Не моє» - каже, «Ось це моє» - вказуючи рукою на переможеного дракона, який пошматував стелю.
Власне, офіційних коментарів я так і не дочекався, але попередня робоча версія - несправність газового опалення, яке обігріває приміщення.
Ззовні, наче не видно слідів пошкоджень, а тому будемо сподіватись, що незабаром житомирський літ.музей (скорочення від «літературний», а не міри рідини) зігріє нас новими вечорами поезії, а не рукописами Бориса Тена.
П.С. Дякую команді житомирських вогнеборців, які особисто на мене справили враження профі та людей, які люблять свою справу.
Підписатися на:
Дописи (Atom)