Кіпіані: блог – це самвидав сьогодні.

Два дні тому був на зустрічі з одним українським ТОП-журналістом – Вахтангом Кіпіані.
Останній здійснює турне українськими ВУЗами за фінансової підтримки посольства США. Як пожартував сам гість – американський уряд більше переймається цими питаннями, аніж український.
Про факт зустрічі зі студентами журфаку ЖДУ Франка дізнався зі стрічки Твіттера (принагідно зафоловивши @kipiani).
Було заявлено дві, на перший погляд, не пов’язаних теми – самвидави та блоги.
Самвидав – це сам пишу, сам цензурую, сам друкую, сам розповсюджую і сам сиджу у тюрмі.

Раніше чув від Оксани Трокоз, що у Вахо (так він себе називає у ЖЖ) одна з найбільших колекцій самвидавів в Україні. Як виявилось - це 1700 видань. А всього в колекції 18 тисяч(!) назв видань та десятки тисяч номерів. Почалось все з того, що у 1984 році мама Вахтанга попросила його викинути газети, які накопичились у домі. Напевне, відчуття внутрішнього спротиву вмотивувало цю саму пресу не те що не викинути, але й колекціонувати роками.



Окрім колекціонування, Кіпіані ще й займається реферуванням. Тобто, читає товстелезні книжки і викладає їх основну суть коротко. Остання така річ – «Гибель империи» Єгора Гайдара.
Велику частину свого часу журналіст присвятив історії самвидавів в Україні. Першим на його думку був «Воля і Батьківщина», який видавався з 1965 року у Карпатах колишніми упівцями. З того часу виникає купа підпільних, бо опозиційних до совєцької системи видань. Першим, хто відкрито підписався під самвидавом став В’ячеслав Чорновіл. Це був «Український вісник» у 1967 році. Арешт був справою часу. У 1972 році відбулась масова чистка вільно думаючих. З цього часу і аж до періоду перед незалежності (1988-89) в Україні не було самвидавів.
Окремо Вахо зупинився на блогах. Цитата: «Блог – це самвидав сьогодні. Якщо Ви не маєте блога – Ви профнепридатні».

Кіпіані зупинив викладання і попросив задавати питання. Почав Володя Гребьонкін, продовжив я, Оксана Трокоз. Студенти сиділи і наче слухали. Передавали питання на записках (журналісти, млядь). Потім почали виходити поза спиною у Кіпіані. Я ще раз впевнився, що журфак (як і вся формальна освіта) імпотентні. Бо цим амебам, які виходили або шушукались про вечірку в Індіго було важливіше не пропустити наступну пару хрєнознавства, аніж поспілкуватись з одним з найцікавіших журналістів України.
В планах цікавий проект. Тільки не знаю, чи достатньо тих у Житомирі, для кого його варто робити…

Літературний музей, контакт та репортаж

Из огня да в полымя. Не встиг завести блог, як з’явилось про що у ньому писати.
Вчора в статусі в контакті одного мого знайомого (Серж Харчук) прочитав, що літературний музей горить. Ніколи не відчував себе сильним у репортерстві, однак вирішив пограти в гру.
20:10 – Зателефонував Сашку Врублевському, який є заступником директора літ. музею. Той інфу підтвердив та сказав, що пожежні все ще працюють. Фотік як на зло забув в офісі, тому поїхав за ним.
20:25 – зателефонував Володі Гребьонкіну та Андрію з Журнала Житомира, пообіцявши поділитись інфою. Проїжджав на таксі повз літмузей – 3 пожежних машини, 1 газова аварійка.

20:40 – приїхав до музею. Машини вже дві, а аварійка поїхала. Оголошення на музеї стверджувало, що там наразі проходить виставка живопису та графіки Михайла Ракова.

20:45 – пройшов лише на перший поверх. На другий тягнеться брандспойт. Підлога залита водою, яка інтенсивно капає.

На другий поверх (як і взагалі в приміщення) пожежні не пускають. Сашко розповів, що біля 20:00 у столітньому будинку спрацювала пожежна сигналізація. МНСники приїхали досить швидко.
20:55 – нарешті вдалось вмовити одного з вогнеборців. Той розпочав екскурсію. Поередив, що небезпечно. Зайшли з заднього входу. На столах лежали кисневі балони. Спочатку хлопці працювали у них, бо приміщення було дуже задимлене.

Стеля над центральним коридором музею була практично знищена. Стояв досить їдкий запах диму.


Мій музейний екскурсовод не без тіні професійної гордості запевнив, що експонати суттєво не постраждали, бо хлопці їх встигли перенести в інші кімнати, де й справді можна було спостерігати мистецько-літературні завали.



20:58 – Однак, на момент моєї появи боротьба все ще тривала. Стелю довбали і знизу і зверху, від чого пилюка і попіл стояли стовпом.


Хлопці, що розбирали тліючі балки на горищі при моїй появі якось почали ніяковіти, сковано позувати на камеру. Однак, для Сергія мотивація, що його побачить мама у Вінниці стала вирішальною.

Екскурсовод проводив мене назад до виходу з приміщення. По дорозі виявилось, що він раніше працював у ЦГЗ (центр громадських зв’язків) і теж ось так по ночам бігав і фотав. Я запитав чому пішов. «Не моє» - каже, «Ось це моє» - вказуючи рукою на переможеного дракона, який пошматував стелю.
Власне, офіційних коментарів я так і не дочекався, але попередня робоча версія - несправність газового опалення, яке обігріває приміщення.
Ззовні, наче не видно слідів пошкоджень, а тому будемо сподіватись, що незабаром житомирський літ.музей (скорочення від «літературний», а не міри рідини) зігріє нас новими вечорами поезії, а не рукописами Бориса Тена.

П.С. Дякую команді житомирських вогнеборців, які особисто на мене справили враження профі та людей, які люблять свою справу.